Де був Бог, коли люди перетворювались на тварин

11 Вересня 2023, 18:35
Де був Бог, коли люди перетворювались на тварин 4810
Де був Бог, коли люди перетворювались на тварин

Усвідомити життя неможливо апріорі. Особливо те, що вирує перед власним зором. Моментами відчуваю себе відвертою ідіоткою, адже всі поняття про добро і зло, які так вперто і довго засвоювала в дитинстві, наразі – не мають жодної цінності. Принаймні складається таке враження.

Намагаючись втекти від того, що не можу піддати осмисленню, я вирішила після тривалої перерви втекти у світ (не)вигаданий. Інтуїтивно обрала для цього два романи різних авторів, які, як виявилось – про подібне. Не впевнена, що їх взагалі коректно порівнювати, але читала я це, як дві частини одного.

Мова піде про роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» та роман Еріха Марії Ремарка «Любити ближнього твого» (з назв зрозуміло, що безвихідні ситуації гарно сприяють діалогу людини з Богом).

Людина, яка за довгу історію свою, переможно йшла крізь віки, трансформувалась і ставала все досконалішою, бо ж «за образом і подобою…», звернула кудись не туди. Ця горда істота, яка вже встигла допустити можливість наявності власних умовиводів, зіштовхнулась не з рівним собі противником, а з недалеким маніяком, який з кожною краплею випущеної крові жертви все більше пломенів від божевілля і насолоди. А найгірше – що це вона ж сама. Людина. Це якщо коротко.

«Сад …» – автобіографічний роман. І коли це знаєш, то стає нестерпно гірко та боляче. Єдине, що залишається у героїв  – надія. Як би її не вибивали-витравлюали у людей , які  здавалося б мали найменше підстав у щось вірити, – вона непохитна. Описувати сюжет, як і у всіх своїх відгуках, не буду. Та й не можу передати написаного прикриваючись красивими епітетами чи роздумами головних героїв. Забагато там крові тих, хто міг бути чиїмось предком. Як і в нашому світі, де «герої таки вмирають» там теж смерть зі швидкістю світла несеться поміж слів та розділових знаків, забираючи з собою «лівих» та «правих». Загалом роман, як мені здається, про те, що гірше не може бути. Це опис страху, який вже декілька поколінь наше суспільство не може змити ні милом, ні сльозами. Це, певною мірою, посібник з тортур, де все відбувається по наростаючій.

З позитивного – це текст, який читаєш на одному подиху. В спогадах про дитинство і природу відчувається щось щемливо рідне і тепле, шкода що їх так мало.Але знати цю історію має кожен, хто вірить у свою національну ідентичність. Адже це той стовп, на який мусить опиратись наша ненависть до тих, хто так вперто береже «пам'ять дєдов».

Читати Ремарка після Багряного дивно. Хоча в його романі теж показується нищення людини, але вже значно гуманніше. Цей текст підкреслює те, як бюрократичні суспільні засади верховенствують над банальним почуттям людяності. А людина впродовж всього тексту не може збагнути в чому ж вона винна. Проте, якщо романи все ж порівняти, то відчуття, ніби тебе з бійні для корів привезли на птахоферму, де вбивають струмом.

Байдужість тодішніх жителів Європи до емігрантів, які ведуть боротьбу за життя можна зрозуміти. Як би ми не намагались «любити ближнього» зажди у важкі часи оберемо себе (або не оберемо?). 

Людина людині вовк – цим і варто було б закінчити, але і в книгах і  житті завжди є місце для промінчика надії. Читати чи не читати важкі романи – вибір кожного. Особливо зараз, коли болю персонального та загального і так достатньо.

 

Коментар
19/07/2024 Четвер
18.07.2024
17.07.2024