Зв’язкова УПА Маруся: життя і мрія людини з незвичайною долею

Зв’язкова Маруся народилася й виросла на Млинівщині. Вона понад усе хотіла знову повернутися в рідні краї, де в лісах ховається маленька каплиця, побудована на місці «мертвої криниці». Та поважний вік завів її до Дубна, де бабця Марія нині мешкає з дочкою.

Буває, іду повз подвір'я бабці Марії Збірун-Циганкової. І не раз за минулі роки бачила її біля хати. І щоразу згадувала нашу зустріч, яка відбулася два роки тому. Це було навесні 2017 року. Я навідалася в гості до зв’язкової УПА, щоправда, не сама, а з чеським кореспондентом-дослідником та головою Дубенського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Святославом Метелюком. Бабця Маруся гостинно запросила нас до власної оселі. Сивочола жінка розповіла нам про своє життя і важку долю. А ще… несміло розказала про мрію, – ідеться в блозі Ксенії Галицької «Знай більше».

Оселя зв

Старенька, але чепурна хатинка

Марія Сергіївна пережила багато горя  біди, але не зламалася. Вона світла, добра і щира. Проте налякана ще досі... Бабуся вголос боїться сказати, що вона зв’язкова. Але минає кілька хвилин і Марію Сергіївну не спинити, бо перед очима пробігає її молодість і не легке життя. Жінка ніби виговоритись хоче, бо не часто бувають у неї гості.

Спогади зі сльозами на очах

Це була неділя. Дівчина Маруся виходила заміж. Після весілля батьки зі сестрами та братом поїхали додому, в Ігнатівку. Маруся залишилася у Мильчі в невістках.

Уже в понеділок до батьківської хати прийшли невідомі. Мама з татом були у будинку. Згодом до хатини прийшла одна з Марусиних сестер. Покликали і брата, який якраз дивився за господарством. Цього фатального дня Марусиних рідних убили... Їх нелюди мертвими кинули у криницю. Про горе, яке сталося у рідній хаті, молода жінка дізналася аж у п’ятницю. Адже від неї приховували те, що трапилося в Ігнатівці.

Майже відразу після одруження Марусиного чоловіка на 5 років забрали в армію. Три рази приходили листи, що чоловіка вже нема – убитий. Важко тоді було. Бо після мобілізації чоловіка зрозуміла, що вагітна. Через місяць після трагедії у батьківській хаті була замордована Марусина сестра  Ольга, яка була станичною і всяко допомагала повстанцям.

Напівживу Ольгу вкинули в криницю. А вслід за нею швирнули її трирічного синочка Сашу. Дитинка вмерла не зразу. Хлопчик сидів на трупах і плакав, а діти кидали йому кусочки хліба, щоб він міг трішки поїсти... Тоді зі всіма так було, хто думав про вільну Україну...

Як же тяжко було одній-однісінькій на цьому світі. Але не зламалась, не скорилась. Стала ще сильніше допомагати УПА. Крім того, що в’язала носки, шила рукавиці, готувала їсти повстанцям, Маруся стала зв’язковою. Носила листи у конвертах і ніколи не знала, що там пише. На неї підозри не падали, бо була вагітна, а згодом із грудним дитям.

Минуло трохи часу, і молода жінка вирішила повернутися у батьківську хату. Але вже вдома на неї чекала неприємна несподіванка. Там поселилася східнячка з дітьми. Чужа жінка не поспішала йти з дому. Одного разу сказала молодій Марії, що готова виїхати з будинку, але хай та прийде в середу. Настав той день і Марія прийшла додому, але там застала невідомих з автоматами. Підла «ґаздиня» наговорила на Марусю і сказала чоловікам, що та хоче виселити її з дітьми. Але Марія під дулом автоматів пояснила, що то її рідна оселя. Тут жили її мама і тато, її брат і сестри, яких уже немає в живих.

Цього дня чоловіки сказали, що Марія сирота і це її хата, і їй нема кому допомогти, тому вона житиме тут. Так і було. Деякий час...

Слова, які ранили душу

Минуло кілька років. Підростала донечка-красуня, мамина потіха. Якось дівчинці зла й підла сусідка «цвіркнула»: «Не кажи на мене баба. Я тобі не баба. Твоя баба з дідом в криниці лежать...».

Дитина дуже боляче сприйняла ці слова. Плакала і не розуміла, чому сусідка так сказала. Через деякий час Маруся з донечкою на руках стояли біля тої злощасної криниці. Жінка розповіла дитині таємницю, яку так берегла. І наказала дитині мовчати про це, щоб і їх не вбили…

І хоч минули десятки років, але Марія Сергіївна і зараз воліє мовчати про це. Боїться...

При зустрічі ми намагалися пояснити Марії Циганковій, що вона наша гордість і заслуговує поваги. Адже тут не так вже й багата то тих, хто не скорився. Архіви не мовчать. Колись у книгах та документальних фільмах покажуть, як псевдобандерівці наводили страх на людей. Тільки справжні українці не боялися смерті і боролися за волю України. Серед них була і Марія Сергіївна. Вона єдина зі своєї сім’ї, хто вижив. Імовірно, живими й лишилися і ті, хто вбивав місцевих українців, одягнувши форму повстанця. Це їм треба боятися людського осуду і Божої кари. А Марія Сергіївна – це гордість, яку треба шанувати і захоплюватися її мудрістю, волею і відданістю Україні.

Пані Марія показує святковий одяг

Мрія зв’язкової

Марія Сергіївна завжди хотіла знову і знову їхати туди, де колись була криниця і де зараз холоне в жилах кров, адже там спочивають найрідніші для неї люди в світі – невинно вбиті батьки і три сотні інших патріотів.

В 90-их роках жінка, зібравши всі свої заощадження, які тільки мала, збудувала на цьому місці маленьку каплицю. Рідко там звучить молитва за тих, хто невинно був вбитий тільки за те, що понад життя любив Україну…