Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Буду вічно молодим, бо з Молодава я…»: спогади дубенчан та митців про Миколу Пшеничного

15:00 22.03.2020
2522

Символічно, але від того, не менш трагічно і сумно, у День поезії Дубенщина та вся історична Волинь прощалися з видатним поетом, видавцем, краєзнавцем та громадським діячем Миколою Пшеничним. Поет пішов із життя внаслідок тяжкої онкохвороби 20 березня на 65 році життя.

Прощання з поетом відбулось у суботу, 21 березня, у селі Мирогоща у рідній домівці.

Микола Пшеничний — автор різножанрових художніх та художньо-документальних книг: «Сьомий материк» (1982), «Межа» (1986), «Осторога» (1988), «Калиновый рушник» (1989, переклад Володимира Євпатова, передмова Станіслава Куняєва), «Чорно-білий світ» (2001), літературного портрету «Григорій Дем'янчук» (2001), книжки для дітей «Бекана ворона» (2014), повісті-есе «Подзвін Золотої Підкови» (2016), «Для Дубна, для Волині, для України» (2017), науково-краєзнавче дослідження «Стріляли в правду, молодість, красу…» (2016). Твори письменника публікувалися в перекладах російською, білоруською, болгарською, бурятською, тувинською, туркменською та іншими мовами.

Письменник став лауреатом премій ім. Бориса Тена, Республіканської молодіжної премії Туви в галузі літератури та мистецтва та обласної премії імені Григорія Чубая.

Культурні та громадські діячі Рівненщини згадують Миколу Пшеничного найтеплішими словами та віршованими рядками. Це непопрана втрата не тільки для тих людей, які знали письменника, а й багатьох, хто був знайомий з автором неповторних віршів та краєзнавчих праць заочно, завдяки творчості.

Неоніла Дибяк рівненська письменниця, членкиня Національної спілки письменників України:

«Микола Пшеничний пам'ятатиметься мені доброзичливою усмішкою, дотепним жартом, мудрим елегійним поглядом, неповторною високого звучання лірикою, а ще багатьма літературно-мистецькими, просвітніми, громадськими проектами, які він зумів успішно втілити в життя разом зі своєю енергійною і талановитою дружиною, другом Любою. Потужний тандем справжніх українців, які своє життя і творчість присвятили стоновленню і утвердженню незалежної України. Щиро співчуваю Любі - вона втратила найближчу людину, вона надалі змушена буде самотою здійснювати Господнє покликання. Родині Пшеничних бажаю мужності і взаємопідтримки в горі. Я з Вами душею і найглибшими християнськими почуттями. Миколі - Божої турботи у Небесних мандрах! Нехай його світла зболена душа спочиває з миром!

* * *

Земля, мов химерний транспорт без номерного знака,
Шляхом Чумацьким котиться тисячі тисячоліть.
Космос такий великий, мабуть, йому однаково,
Як пасажирам машини, хто з них сидить, чи стоїть.
Ми свої клопоти вписуєм з помилками в сканворди,
Звично дорожні клунки тулимо до рамен,
Творим життєві кредо в віндовзах чи у вордах.
Кличе до справ мобілка символами імен.
Вийдемо поодинці на станціях планетарних.
Хтось нам дзвонити буде в надії на відгук-вість.
– Він поза зоною... Отже, всі сподівання марні,
– Кібернетичний голос холодно відповість».

Дубенський журналіст Петро Яковчук:

Академік Микола Жулинський – двічі віце-прем'єр-міністр України, відомий вчений-літературознавець – рятувався від голоду в селі Кривуха біля Дубна. В кінці 1950-х років хлопець з багатодітної сім"ї вчився у тутешньому педагогічному училищі. Як то студент у тяжку повоєнну пору, весь час недоїдав.
Одного разу він побачив, що на полі біля Кривухи колгосп посадив картоплю. Уночі голод змусив його йти туди і виривати бульби.
Про цей епізод академік Жулинський розповів дубенському письменнику, краєзнавцю Миколі Пшеничному. Пан Микола включив його у майбутню книгу, над якою працював буквально до останнього подиху. У ній буде 60 подібних історій про видатних людей, біографія яких пов'язана з нашим краєм.
Краєзнавчі твори Миколи Пшеничного залишаться найкращою пам"яттю про нього. І я вдячний долі, що мав честь з ним працювати і приятелювати. Віднині я зможу приїжджати до нього тільки на могилу...

Журналістка Валентина Романюк:

«Буду вічно молодим, бо з Молодава я…»
…Коли 15-річною школяркою я вперше переступила поріг Дубенської міськрайонної газети «Червона зірка», щоб розпитати журналістів про те, як вони осягнули ази своєї професії, ще не знала, що зустріну там письменника і незадовго працюватиму поряд із ним.
Хтозна, чи щоденна рутина, у яку згодом довелося занурюватися і в якій було достатньо освоїти набір штампів, не відбила б у мене бажання бути журналісткою, якби не Микола Пшеничний.

Він був «тодішнім» – «сімдесятником», але абсолютно випереджав час – ходом думок і глибинними устремліннями. Із захопленням розповідав про будівництво Саяно-Шушенської ГЕС, де вдалося побувати в складі письменницької делегації, і про маленьку степову Туву, і про подорож до шевченківського Кос-Аралу… А ще про розкопки на Козацьких Могилах, про легендарних археологів Шумовського і Свєшнікова, про видатні родини, котрі походили із Дубна та околиць…

Насправді Його найбільшим захопленням були люди. Намагався підняти з небуття імена тих, хто незаслужено забутий, підтримати сучасників, у яких заіскрився талант літератора і краєзнавця. Невтомно працював як видавець, популяризуючи своїх земляків та їхні творчі доробки… Тягнув юнь до літстудій, розкривав їй очі, навчав основ піїтики, умінню дискутувати. Пам’ятаю, як до пізнього вечора тривала літературна дискусія в літстудії «Зміни», і Любі Пшеничній довелося вкладати спати донечок на стільцях…

Микола Іванович уникав вживання назви «Дубенський район» – завжди казав «Дубенщина». Лише коли почала глибше відкривати, нерідко з допомогою того ж таки Пшеничного, свою малу батьківщину, зрозуміла, що мав на увазі не місто й села навколо нього, а розлогий край з прадавньою історією з величними і трагічними сторінками, з величезними багатовіковими пластами культури…
Пшеничний відкрив мені глибинну історію Південної Волині. Здатність щиро дивуватися і радіти речам і фактам, яких не помічали або до яких були абсолютно байдужими переважна більшість людей, була притаманна Йому упродовж усього життя.

Якось він показав мені кременецьку Божу гору, з її магічним грабовим лісом, дивовижною печерою, Святим джерелом і землянками пустельників. Неподалік гори, не розрахувавши сил, я гепнулася просто в Ікву (а то був жовтень). Але річка була по коліна, і щоб зігрітися, ми розпалили вогнище і «вчинили злочин проти радянської пропаганди» – посмажили сало, обгорнувши його стареньким номером «Червоної зірки»… Я тоді стільки наслухалася! І про Божу матір, котра лишила свій слід на горі, плачучи над понівеченим ордою краєм, і про вождя антів Божа, з іменем якого також може бути пов’язана етимологія Божої гори…
Його особистість була найяскравішою серед дубенських рухівців, завдяки його зусиллям вулиці Дубна промовляють до нас іменами видатних земляків. Одна з останніх титанічних справ стосувалася увічнення пам’яті жертв сталінського режиму, розстріляних у Дубенській в’язниці. Домагався цього всіма своїми силами – як просвітянин, українець, Людина честі й обов’язку.

Результатами кожної нашої зустрічі з Миколою Пшеничним були відкриття. Уміння дивуватися – величезний дар, який із часом втрачають багато людей. Він – не втратив. І щедро ділився цим даром з кожним із нас.
Вічна пам’ять Вам, Учителю.


Письменниця, членкиня Спілки письменників України Галина Тарасюк вшанувала поета віршованими рядками:

Світлої пам’яті Поета Миколи Пшеничного
Який печальний нині день ПОЕЗІЇ,
Немов душа йде по тоненькім лезі і…
І от зірветься й стрімголов у Лету!
Чи в небеса в стрімкім шаленстві злету…

Поете! Ви куди? Чи, може палко хочете,
До цього свята ніжно приурочити
Життя своє? Чи вже відкрились врата
В безсмертя вічне, що сльози не варте…

Вертайтесь! Та у відповідь лиш тиша –
така велично-радісна і строга,
Що чути, як нечутно ясно дише
безсмертне Слово на вустах у Бога...

Жителька Дубенщини Валентина Турчик.

«З глибоким сумом сприйняли звістку про передчасний відхід у вічність дорогої нам людини- Миколи Івановича Пшеничного.Він був зразком скромності,людяності і доброзичливості.Віримо,що його талант,увічнений у його книгах, довго служитиме нинішньому поколінню і десяткам майбутніх.
Висловлюємо співчуття Любі Антонівні і всім родичам покійного.
Світла пам'ять Миколі Івановичу»

Вчитель НВК «Школа-гімназія» міста Дубна Назар Кецко:

«Надзвичайно прикро! Вічна пам'ять!!! Вважаю, що як мінімум одна з вулиць нашого міста в майбутньому повинна бути названою в честь Миколи Пшеничного».


Поетка, членкиня Національної спілки журналістів України Галина Максимчук:

Миколу Пшеничного знала переважно заочно, з книг і розвідок. Звісно, доводилося зустрічатися на теренах Рівненщини. По-доброму запальний, коли говорив про ріднокрай чи людей, яких уважав достойними, з мудрими очима, тонким гумором і доброзичливою усмішкою – пан Микола якось западав у серце. Його однаково уважно слухали і діти, і дорослі. Важко оцінити втрату, якої зазнала література. Тим більше, наскільки це важко для рідні. Спочивайте у Бозі, Майстре!

Коментарі
19 вересня
Сьогодні
Вчора
17.09.2020
16.09.2020
15.09.2020
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю