Сім років полону і шлях додому: історія повернення Ігоря Мирончука з Дубенщини

У російський полон Ігор Мирончук потрапив ще до повномасштабного вторгнення, у 2019-му... І цього літа, вперше за довгий час, він знову ступив на українську землю. 

14 серпня, у результаті 67-го обміну полоненими з Росією в межах формату «84 на 84». Того дня додому повернулися 33 військові та 51 цивільний українець.

Про історію військовополоненого дізнавалася журналістка видання Район.Дубно.

Для мами Ігоря Мирончука, 75-річної Марії Дмитрівни, це стало здійсненням найдорожчої мрії: 

«Усі ці довгі місяці та роки я слізно молилася. Казала собі – материнська молитва й із пекла дістане. І Бог мене таки почув», – ділиться розчулена жінка.

Довгоочікувану звістку сім’ї військовослужбовця сповістили волонтери з Координаційного штабу.

Ігор Мирончук потрапив у полон біля Старогнатівки, що на Донеччині. Його 128-ма окрема штурмова бригада завжди виконувала бойові завдання на найважчих напрямках фронту. За званням він – старший прапорщик, а захищати Україну пішов ще у 2014, щойно Росія розпочала війну проти України.

Дорога воїна

Ігор Мирончук – уродженець села Михайлівка, ще з дитинства мріяв стати військовим.

Строкову службу проходив у десантних військах в Ужгороді, згодом закінчив школу прапорщиків і, починаючи з 1996 року служив у військовій частині на Закарпатті.

У 2014-му, з початком збройної російської агресії, пішов боронити Україну. Був учасником АТО та ООС, отримав в боях поранення й контузії, однак повертався на передову. Служив у 128-й окремій штурмовій бригаді, за особисту мужність та відвагу відзначений медалями «За 20 років доблесної служби», «Захиснику України» та орденом «За мужність». 

Взимку 2019 року під час бойового завдання біля Старогнатівки на Донеччині Ігор зник. Лише за кілька днів мати отримала від нього короткий дзвінок: «Мамо, так сталося, що я в полоні. Але ви чекайте. Все буде добре».

Це стало останнім підтвердженням, що він живий. Згодом з’ясувалося: росіяни засудили його на 12 років і утримували у Макіївській виправній колонії на Донеччині.

Ігор Мирончук перебував у полоні із 2019-го

Материнська Голгофа

Марія Дмитрівна роками оббивала пороги установ, писала різні звернення, в тому числі й до президента, Координаційного штабу… І всюди їй давали схожі, але без якоїсь особливої конкретики, відповіді: «Робимо все можливе, щоб повернувся Ваш син. Але російська сторона не йде на контакт».

«Запам’яталось, коли при зустрічі з Дмитром Лубінцем, організованій для родин зниклих безвісти в м.Дубно, я розповіла, що стільки часу вже чекаю, і що син за вироком російської сторони має відбувати 12-річне ув’язнення… Обмудсмен заспокоїв та запевнив: були випадки, що звільняли наших з неволі,  засуджених і на ще більші терміни, й на 17 років. Тож порадив не опускати рук, а відповідні структури, тим часом будуть проводити свою роботу, щоб повернення Ігоря відбулось якомога швидше. Що залишалось робити мені, як матері в цій ситуації? Я змирилася. Молилася і чекала», – каже Марія Дмитрівна.

Жінка навіть почала писати вірші під псевдо «Надія» – щоб витримати тягар невідомості, викладаючи в рядки весь біль війни, що нею огорнуті материнські серця мільйонів українок.

Значний поворот справа з повернення Ігоря Мирончука додому отримала саме після особистого втручання й підтримки омбудсмена, і ця тяжка для Марії Дмитрівни «материнська Голгофа», тривалістю майже 7 років, закінчилась уже цього серпня.

Вона чекала кожного обміну, терпляче повторюючи: «Значить, ще на крок ближче до зустрічі з моїм сином». 

А тепер, коли усе найважче вже пережито, досі не вірить своєму щастю, і навіть радіти, каже, намагається скромно. Десь хіба що в глибині душі. Адже поряд стільки матерів, які втратили синів і оплакують, а хтось з них, як і вона донедавна, також всім серцем чекає свою дитину із полону. Хтось далі ризикує своїм життям в окопах.

«Я дякую Богові, і буду молитися, щоб їх, усіх-усіх наших воїнів повернув живим додому», – каже жінка.

Ігор Мирончук зараз знаходиться в одному з українських реабілітаційних центрів. Попереду – відновлення та повернення додому, урочиста зустріч в рідному селі.

Про те, що така радісна подія сталась у громаді – зі слізьми на очах сповістив парафіянам якраз на свято Успіння Пресвятої Богородиці місцевий священник отець Михайло, настоятель Свято-Покровської церкви в селі Михайлівка. Він наголосив, що для михайлівчан цього дня – подвійне свято, бо в Марії Дмитрівни син повернувся додому.

Плакали всією церквою – від радості. Сусіди й односельці поспішали обійняти її й висловити слова підтримки.

Крім Ігоря, пані Марія Мирончук виховала ще двох синів, Ігор – середній з трьох братів.

Вони ще не мали змоги побачитись та обійнятись після довгої розлуки. А лише із відеосюжету пані Марія побачила й почула дорогий голос сина:

«Перше, що хочу зробити, – жити. Обійняти маму, братів і поставити свічку за здоров’я тих, хто боронить нас в окопах», – сказав він журналістам.

Звільнені з полону

Відео