«Де небезпека – йшов першим»: історія командира з Радивилова Назарія Тартачного, який рік тому загинув на Харківщині

У грудні 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання героїчно загинув радивилівчанин, старший лейтенант ЗСУ Назарій Тартачний, командир інженерно-саперного підрозділу.

Йому було 30 років. Загинув вірний військовій присязі воїн, наречений, люблячий син і брат, командир, на якого бійці дивились з відданістю та глибокою повагою. Ця історія – не лише про втрату, але й про мужній вибір і безмежну любов до своєї Батьківщини.

Статтю Район.Дубно написав зі спогадів матері героя, Валентини Тартачної, присвячена світлій пам’яті її сина, який віддав життя за Україну.

Старший лейтенант Назар Тартачний

Дитинство та перші уроки відповідальності

Народився Назарій у Радивилові. Був молодшим сином у родині, разом з ним у батьків підростав ще старший брат Артем. З дитинства вирізнявся добрим, веселим і дуже позитивним характером. Вчився добре, закінчив місцевий ліцей №2, на той час – Радивилівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 ім.П.Г.Стрижака.

«Він старався бути для всіх наче домашнім психологом, любив при нагоді щось повчальне сказати. В нього ще змалку помітні були лідерські якості, допитливість і впевненість. Я бачила, що він може досягти багато чого», – згадує мама Назара, Валентина Тартачна.

Із ранніх років життя його мрією була саме служба у війську. Назар з якоюсь особливою зосередженістю розглядав себе на фото у військовому костюмі, зроблену на шкільній фотосесії в молодших класах. А також він дивував не по-дитячому розвиненою самостійністю та чуйною турботливістю про рідних. Ще й до школи не ходив, а вже вмів замісити тісто та наліпити вареників. А як подорослішав – то навіть і спекти торт або зварити борщ.

«Часто бувало, Назар казав, що ти, мамо, відпочинь, а я у хаті приберу», – розповідає Валентина Миколаївна, а в її голосі – туга й гордість за сина.

Дорога на фронт: «Хто ж, як не я?»

Назарій Тартачний закінчив Національний університет водного господарства та природокористування в Рівному, отримавши спеціальність гідротехніка. Під час навчання пройшов підготовку на військовій кафедрі. Тож коли в 2014 році РФ розпочала гібридну війну проти України і на українському Донбасі з’явились ворожі збройні угрупування, Назар Тартачний піднімав тему, що хоче у Збройні сили, щоб захищати свою землю.

«Але я усіма силами його відмовляла. Наче відчувала, що все може трагічно для нього закінчитися на війні», – згадує той період Валентина Тартачна.

Коли ж почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, Назар перебував за кордоном на заробітках. Як тільки побачив тривожні новини про обстріли мирних українських міст, одразу подзвонив матері та висловив твердий намір йти добровольцем на фронт. А мотивував це так:

«Мамо, я приїду додому, щоб захищати Україну. Хто ж захищатиме, якщо не я?..», – і переконати в іншому його було неможливо, каже мати воїна.

На початку березня 2022 року, коли тисячі людей намагалися виїхати з України, Назар Тартачний зробив зворотний крок – повернувся з безпечної Польщі додому. Вже наступного дня, 2 березня, він добровільно прийшов до військкомату. Саме з цього моменту і почався його шлях воїна із позивним «Тарик».

Назар Тартачний став сапером, що є однією з найнебезпечніших і найвідповідальніших військових спеціальностей.

Він пройшов службу у складі кількох бригад – зокрема, 79-ї, 93-ї, 3-ї, 47-ї та 58-ї, виконуючи завдання практично на всіх критичних напрямках фронту.

Його бойові побратими згадують про Назара із вдячністю в серцях:

«Такого командира, як ми мали, не було ні в кого».

Головним принципом Назара Тартачного було те, щоб ніколи не посилати хлопців на замінування локації, якщо не перевірена безпека місцевості. Тому на завдання він завжди йшов першим, а повертався останнім, прикриваючи відхід підрозділу. Адже сапери – дуже уразливі мішені на полі бою. Вони працювали, здебільшого, в так званій «сірій зоні», де з однієї сторони стояли українські військові, а за якісь десятки метрів вже позиції ворога. Навіть чули нерідко на завданнях, як перемовляються між собою російські окупанти.

Перше важке поранення Назар Тартачний отримав 1 лютого 2023 року на Бахмутському напрямку фронту. 

«Виконавши наказ, син із побратимами відходили з місцевості. Раптово Назар присів, він нахилився, щоб зав’язати на берцях шнурівку. І саме в той момент поряд стався скид вибухівки з ворожого FPV-дрона», – розповідає Валентина Тартачна.

Поранення в руку, отримане ним, було важким, але не смертельним – та розв'язана шнурівка того дня врятувала йому життя. Але  двоє його бійців, що були поруч на завданні, постраждали набагато сильніше. Побратим із позивним «Алєксєєвич» загинув на місці: його накрила найлютіша хвиля вибуху, та, що не залишає шансів. Поранення іншого бійця також було критичним. В цей надважкий момент, пронизаний шоком та болем від поранення, Назар діяв… Діяв зібрано і тактично, як відповідальний командир. Із останніх сил зібрався, щоб відтягнути живого побратима із небезпечної зони, попри те, що його власна рука була глибоко пошматована осколками...

Діставшись до українських позицій, він дав наказ хлопцям евакуювати пораненого і забрати тіло побратима із позивним «Алєксєєвич»…

...За «Алєксєєвичем» евакгрупа тоді поверталась чотири рази.

Але загиблого так і не змогли забрати. «Алексєєвич» і по сьогодні вважається зниклим безвісти на Бахмутському напрямку фронту.  Назар при житті дуже переживав з цього приводу і завжди повторював: як закінчиться війна, він обов’язково повернеться на те місце, щоб відшукати свого побратима й передати родині на гідне поховання.

Після отриманого поранення Назара Тартачного чекали довгі вісім місяців реабілітації, дві складні операції... Лікарі давали обережні прогнози щодо повного функціонального відновлення руки, а у військкоматі навіть пропонували путівку на оздоровлення та подальше лікування. Назар через ці обставини міг би й залишитися в тилу, маючи на це всі законні підстави. Але в цей час його підрозділ, його хлопці, з якими він пройшов Бахмутське пекло, отримали направлення у нову бригаду.

Під час реабілітації внаслідок поранення Назар Тартачний запрошений на лекцію для учнів Радивилівського професійного ліцею

Для Назара знову було сильним чоловічим рішенням зробити свій вибір на користь підтримки побратимів на фронті, маючи на руках путівку на курорт та меддокументи, які обмежували його придатність до служби в ЗСУ.

Він перервав реабілітацію і 28 серпня 2024 року повернувся на передову. Їх підрозділ закріпили для виконання завдань на Харківському напрямку.

«Він не міг інакше. Назар відчував, що його місце – поряд з його солдатами, що він не має права залишати їх без командира», – розповідає про рішення сина Валентина Миколаївна. 

Нездійсненні мрії про обручку коханій

В душі Назарія, за сталевим обов'язком воїна, жила найтепліша із людських мрій – мрія про сім'ю. Молодий командир сподівався одружитися на своїй коханій Яні, з якою доля звела його ще в Польщі на заробітках. Молоді люди пересічно дізнались, що родом з однієї громади, навіть проживають зовсім неподалік одне від одного, в сусідніх селах. Та знайшли взаємність їхні почуття не в мирному житті...

Справжню силу, глибину та незламність набули саме в горнилі війни, перетворившись з романтичної прихильності через онлайн переписку на беззастережну відданість в нелегких воєнних реаліях. Вперше Яна відвідала Назара, як свого коханого, у військовому госпіталі, де боєць саме проходив лікування після поранення.

З перших тих хвилин дівчина зрозуміла, що поруч з ним надійно і добре, що він – саме та людина, чиє ім’я теплиться щирим коханням у її серці.

Вони мріяли про спільне мабуйтнє, і Назар сподівався, що до дня їх з Яною весільних обітниць вже закінчиться війна, і все буде добре. Але, наголошував, розумів і те, що  роботи у Збройних силах йому, як саперу, ще вистачило би надовго і після завершення війни. Адже через російське вторгнення значні території України вважаються забрудненими вибухонебезпечними предметами.

За оцінками станом на березень 2025 року, близько 25% території країни забруднено мінами та іншими боєприпасами, що робить Україну однією з найбільш замінованих країн світу.

За кілька днів до загибелі Назар доручив матері таємно дізнатися у дівчини розмір пальця для того, щоб подарувати їй обручку та зробити пропозицію.

«Навесні, казав, вже буде заручатися», – з болем згадує Валентина Миколаївна про ті світлі синові сподівання. І дуже сумує, що Назар не дожив до цього щасливого дня.

…Тоді, на початку грудня 2024 року, перед виходом на нове завдання, яке закінчилось для молодого командира трагічно, Назар подзвонив матері через відеозв’язок. Він завжди дзвонив повідомити, що йде на небезпечну роботу, що зв’язку із ним може не бути кілька днів. 

Поруч із Назаром у той момент стояв інший боєць.

«Мамо, цей хлопець – наче моя споріднена душа. Звуть його теж Назар, теж 1994 року народження, теж старший лейтенант… І теж готується одружитися навесні. Сьогодні ми з ним маємо йти разом на завдання», – розповідав тоді Валентині Миколаївні про такий непересічний життєвий збіг її син.

…На тому завданні обоє вони й загинули – захисники України, ровесники і бойові побратими Назари, молоді герої, обоє – старші лейтенанти Збройних сил.

Щоразу, дізнаючись про нове завдання сина, мати повторювала одне й те саме, наче непорушну молитву, яка мала вберегти:

«Сину, я тебе чекаю вдома – живого й здорового».

І він завжди відповідав впевнено, трохи навіть з характерною для нього жартівливістю:

«Звичайно, мам».

Але в останній раз, напередодні того фатального виходу, його голос звучав по-іншому – не так впевнено, більш приглушено, наче вже відчував щось попереду.

Замість свого «звичайно» він сказав:

«Мамо... я постараюсь…»

Ці слова, страшні своєю обережністю, застигли в повітрі. Вони не були обіцянкою. Вони були прощанням.

Про трагічну подію його коханій Яні наче хотіла сповістити пташка, яка билась у її вікно за кілька днів до того, як…

Останній бій і вічна пам'ять

Командир інженерно-саперного взводу Назарій Тартачний загинув у результаті підриву на вибуховому пристрої біля населеного пункту Гоптівка Дергачівської громади на Харківщині 4 грудня 2024 року.

Тієї ночі Валентина Миколаївна усім своїм єством тремтіла від пронизливої тривоги.

«Я не відчувала Назара, я не знаю, як це пояснити», – крізь сльози каже жінка.

Його тіло з поля бою під шаленим обстрілом рашистів побратими забрали лише із шостої спроби.

Як з’ясувалося, того дня Назар міг і не йти на завдання.

Їм потрібно було замінувати локацію. Але раптом виявилося, що мін не вистачає. Хлопці вже вийшли з небезпечної зони, очікуючи на підвезення боєприпасів, після чого їхній підрозділ мав передислокуватися на іншу ділянку для замінування. І тоді Назар прийняв рішення, яке врятувало життя всій групі. Він наказав іншим зачекати, поки сам піде й завершить заміновування. 

Цей наказ змінив долі. Його та їхні.

«Якби не оте рішення Назара, загинули б там усі четверо. Тепер ці хлопці дзвонять і, ледве стримуючи сльози, розповідають, що завдяки Назару вони залишись живі», – розповідає Валентина Миколаївна про свідчення бойових побратимів сина про той день.

Для своїх побратимів Назар Тартачний був набагато більшим, ніж командир. Він був опорою у складнощах війни, авторитетом для наслідування і орієнтиром, на який рівнялися в бойових рішеннях. Його слово мало вагу не через звання, а через глибоку повагу, яку він заслужив.

Побратими переповідали рідним полеглого командира, як після важкого виходу на чергове завдання він відправив їх відпочити, а сам у той час поїхав звітувати перед керівництвом. На місці їх бойового базування стараннями командира панувала майже домашня турбота.

Назар Тартачний не цурався того, щоб приготувати їжу для своїх хлопців, закласти забруднені після завдання речі на прання. Молодий командир встигав все: і потурбуватись про своїх побратимів, і виконати найскладнішу саперну роботу. І, головне, ця турбота була його принципом.

Він не просто воював – він створював острівці людяності серед кривавого пекла війни. Він міг не спати ночами, щоб навести лад у документальній роботі, щоб ніхто з бійців не залишився без уваги чи допомоги.

«Він не командував нами. Він про нас піклувався», – так характеризують його побратими. І саме тому безвідмовно йшли за ним у будь-яке випробування.

Сьогодні в домі Тартачних є куточок пам’яті полеглого на війні сина-героя: портрет Назара, поруч з цим – прапор і декоративні троянди. Його кімната так і зосталась недоторканою: усе там, як Назар залишив ще при своєму житті.

Назарій Борисович Тартачний нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За оборону України», «За жертву крові в боях за волю України», «Учасник бойових дій».

Його життя – це приклад героїчної  відваги, самопожертви та великої любові. Любові до сім’ї, до побратимів, до України.